четверг, 26 мая 2011 г.

Загальні відомості

Класичний танець - це історично-складена система хореографічного мистецтва,створена на принципі поетично узагальненої інтерпритації сценічного образу.
Слово "балет" походить від французького слова „ballet", від італійського „balletto", від пізньолатинського „ballo" – танцюю. Похідне від "ballo", "balletto" і стало назвою вищої форми професіонального танцювального мистецтва, зміст якого виражається у хореографічних образах. Пантоміма (pantomimos – все що відтворюється наслідуванням) – вид сценічного мистецтва, в якому для передання змісту, створення художнього образу використовується міміка, жести, виразні рухи тіла.
Балет як синтетичний жанр має багато стильових виявів: він буває багатоактним і одноактним, балетом-п'єсою з розгорнутим сюжетом, балетом-симфонією – безсюжетним твором або хореографічною мініатюрою.
У роботі здійснюється порівняльний аналіз видів танцю, що склалися історично. Зокрема підкреслюється, що в балеті взаємодіють кілька видів танцю: класичний, характерний, ритмопластичний, сучасний.
Класичний танець – стійка система виражальних засобів хореографічного мистецтва на основі поетично-узагальненого трактування сценічного образу. Класичний танець – це головна „пластична мова" і головний визначальний засіб балету. Розвиваючись протягом довгого часу, він набув чітких, канонічних форм, став стрункою системою, що склалася на основі елементів народних танців різних епох (античності, Відродження та ін.).
Термін „класичний танець" застосовувався у Росії в кінці ХІХ ст., з відособленням окремих видів танцю, розподілення танцівників на „класичних" та „характерних". Дійовий танець втілює розвиток дії балетного спектаклю. У балеті „Лілея" використовувався дійовий танець, виражальним засобом якого була пантоміма. Паралельно у сценічній практиці розвивається характерний танець як такий, що розкриває настрій і колорит, необхідний для розвитку сюжету спектаклю. Зразком характерного танцю є, зокрема, грузинський танець у балеті „Серце гір" В.Чебукіані, український гопак у балеті „Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського.
В дисертації зазначається, що термінологія класичного танцю, прийнята і до сьогодні в усьому світі, була розроблена у ХУІІ ст. у Франції. Зокрема, у формуванні та збагаченні лексики класичного танцю важливу роль відіграла Французька Королівська Академія танцю, створена у 1661 році і очолена французьким балетмейстером, педагогом, винахідником принципів запису танців П.Бошаном (1636-1719), котрий установив п'ять основних позицій класичного танцю (вихідні положення ніг), на яких і сьогодні ґрунтується техніка класичного танцю.
Розділ ІІ „Класичне танцювальне мистецтво в Україні ХІХ – початку ХХ століть" присвячений витокам класичного танцювального мистецтва в Україні та впливу європейського класичного балету на його становлення у 20-30-ті рр. ХХ ст.
Упідрозділі 2.1. "Витоки класичного танцювального мистецтва в Україні" наголошується, що традиції класичної балетної культури своїм корінням сягають українського кріпацького театру. Перша балетна вистава була показана у 1801 р. у виконанні театральної трупи поміщика Д.Ширая, що складалася із підготовлених танцюристів і кріпацького оркестру. Для Ширая театр був комерційною справою, тому для постановки балетних вистав він запрошував відомих іноземних хореографів-педагогів, художників-декораторів і балетмейстерів з імперських театрів Москви і Санкт-Петербургу, надаючи фахову освіту найкращим кріпосним артистам.
В творчості вихованих іноземними хореографами артистів-кріпаків широко побутував класичний танець, що сприяло утвердженню балетного мистецтва й піднесенню музичної і театральної культури України. У кріпацьких театрах, що існували в Україні, часто ставилися класичні балетні спектаклі. Репертуар їх складали переважно танцювальні пантоміми на міфологічні сюжети, (зокрема „Амур і Психея", „Венера і Адоніс", „Павел і Віргінія" та інші), а також дивертисменти, в яких виконувалися українські народні танці з віртуозними стрибками й обертаннями.
Класичний танець на українських сценах з'являється не лише у виставах кріпацьких труп, але й у міських театрах. Так, зокрема, в Міському театрі у Харкові, відкритому у 1780 р., давалися уривки з балетів, що були в репертуарі петербурзького Маріїнського театру, постановки яких здійснював Іваницький. Останній у 1778 р. відкрив у Харкові балетну студію, де майбутні танцівниці „усі з харківців" опановували основи класичного танцю.
Починаючи з першої половини ХІХ ст., коли на зміну кріпацькому приходить "вільний" театр, театральні трупи, які працювали на Україні (О.Ленкавського, І.Штейна, Л.Млотковсього) та заїжджі (петербурзькі, московські) продовжують ставити на сцені різні за жанрами класичні балети, що за своєю тематикою і хореографією були близькі до поширеного в той час в Західній Європі балетного репертуару.
Про існування в Києві професійної балетної трупи, що показувала класичні дивертисменти, вперше згадується у 1823 року. З цього часу періодично виступали музично-драматичні театральні трупи приватних антреприз І.Штейна і Л.Млотковського (1834-1838), Богданових (1848), М.Піона (1853), И.Сєтова (1870), Ф.Ніжинського (90-і рр.) і ін. 27 жовтня 1867 р. відкрився постійний Київський оперний театр, де з 1893-1909рр. працювала балетна трупа під керівництвом польських балетмейстерів С.Ленчевського та М.Ланге. Вони поставили балети "Жнива в Малороссії", "Приморське свято" (1893), "Фея ляльок", "Коппелія" (1903), де вперше зробили спробу поєднати елементи класичного і українського народного танцю. Періодично приїжджали на гастролі видатні майстри класичного балету, артисти Великого і Маріїнського театрів Е.Гельцер, Л.Єгорова, М.Мордкін і ін. До 1915 р. балетмейстери театру – випускники Варшавської театральної школи С.Ленчевський, Ф.Віттіг, Н.Новаковський, А.Романовський. В 1915 р. невелику балетну трупу Київської опери очолив А.Кочетовський (з Москви), Б.Ніжинська (з Петербургу), послідовні пропагандисти класичного танцю.
Загалом, незважаючи на те, що в українській музично-драматичній літературі ХІХ - початку ХХ ст. немає завершених, самостійних балетних творів, чіткий музичний профіль українського музично-драматичного театру певною мірою компенсував відсутність національної оперно-балетної сцени – необхідної бази розвитку професіонального хореографічного мистецтва.
Формування характерних рис національної балетної музики і класичної хореографії виразно простежується у численних дивертисментах і окремих танцювальних номерах, що розцвічували українські класичні опери, оперети і водевілі. Особливо плідними і перспективними виявились намагання українських композиторів і хореографів